Людина, яка добре тримає жало (Журнал «Ковальська майстерня», 1 (3)/2006)

Зустрічі з творчими людьми у мене резюмувалися в певну аксіому – усі вони різнобічно розвинуті. Освіта або „університети життя”, кров предків або безмежності спілкування надають такому майстру своє бачення й натхнення, що відбиваються у його творах.

Майстер Юрій Кульбіда

До пана Юрія Кульбіди ми їхали зовсім недовго, якихось півгодини, адже Ірпінь знаходиться неподалік від Києва, а ось розпрощатися з гостинним хазяїном було важко навіть після третього кавового ритуалу, бо зброя не терпить поверхневого знайомства. Напевне, тому вона й вибрала собі до розмови Майстра, а не будь-якого – усе звідав пан Юрій за життя: і поганого і доброго.

Ще з дитинства довелося „випити гіркої”. Прадід – архімандрит монастиря в Могилеві при царському дворі, був розстріляний у 36-му році, у віці 82 роки. Матері і батька лишився рано, отож вихователькою стала тітка по материнській лінії. З нею і виріс. Тітка була одружена за польським дворянином, який вибудував будинок саме в Ірпені. Пізніше пан Юрій разом із дружиною доклав багато праці, створюючи власну домівку.

Те, що будівля має свій стиль, сумніву не викликає. Прихожа огортає затишним теплим світлом, що виблискується у деревині, на стінах висить зброя минулого, з кух­ні виглядають пузаті самова­ри. Мідні стулки нудьгують без роботи. Туркменський вовкодав, алабай на кличку Акбай – „Білий хазяїн” - мир­но товаришує із кицъкою. Але головним другом пана Юрія залишається зброя, бо достатньо звернутися до неї, як вона починає неспіш­ну розповідь, звісно тільки у присутності свого творця.

Непальський «кукри»

Отже, й перший співрозмовник - непальський "кукри". Ніж, а скоріше короткий меч із кованою сталлю, пересічений певним орна­ментом релігійної символіки та змісту, з виїмкою на лез "чо". Ця виїмка теж ритуальна, бо ніж мав таку товщину, що вже не потребує ребрда жорсткості. Конструкція диктує застосування - це рядова бойова зброя, що передбачає кілкий удар. Він розсікає або розрубує. Навіть силу не треба застосовувати, ад­же за рахунок тиску зброї, що діє як важіль, удар має власну міць. Лезо сильно розширене до обуху, має понад один сантиметр. Звідси центр ваги зміщений уперед від руків'я, що й дозволяє використовувати не м'язи а інерцію. Помічаємо ще два леза, тобто „кукри” має ес­корт. Пан Юрій пояснює, що перше використовується як шило, в друге - мусат (штаба заточення) - дозволяє три­валий час підтримувати нож у робочому стані, навіть коли він не використовується. Адже саме це зношує нож. бе частина металу знімається з клинка, що зменшує „життя” ножа.

Помічаємо маслянистий наліт - дбайливий хазяїн змастив лезо оливковим маслом - щоб не окислявся, не іржавів, но потемнів. Зустрічаємо давнього знайомого, про якого вже розповідала „КМ” – малазійський „кріс”, віком більше ніж 300 років. Пряме лезо із метеоритного заліза ховає усі таємниці, ритуальне руків’я зроблене у формі пеніса. Він дещо згорда поглядає на свого сусіда – новітнього хвилястого кріса, якого Майстер виготовив за мотивами старовинного із нержавіючої сталі 95Х18Ш із застосуванням хімічного травлення. На разі пан Юрій використовує саме цю сталь, адже вона має гарну в’язкість та добре тримає жало. Зброяр терпляче пояснює: „Наприклад, лезо „Нева” та імпортне лезо. „Нева” добре заточує олівці, але нею неможливо голитися. Звідси і вислів – тримати жало. Пластичний ніж повинен бути твердим і водночас пружним, гнучким, виконуючи свою основну функцію. Щоб не ламався. Показником ножа є не твердість, а зносостікійсть, в’язкість, щоб він довго тримав заточення. Булатні ножі В.Остаповича м’які, та за рахунок того, що карбіди заліза тверді, а матриці м’які, маємо мікро пилку, яка добре ріже”.

Мисливськи ножі

Пан Юрій робить багато мисливських ножів. В останньому умовна лінія повинна бути 6-8 мм вище від прямої. Це робиться для певного розподілу сили, створює кут нахилу – потягнув та й розрізав. Таким ножем можна зняти шкіру з 3-4 кабанів або з 2-х лосів, без жодного заточення. У кожного майстра власна форма розробляється інтуїтивно, звісно, заснована на традиціях та уроках минулого. У пана Юрія кожен ніж своєрідний: невеликий кут нахилу, вістря створене сходженням леза до обуху, двостороннє заточення, бокові поверхні часто оздоблені рельєфним зображенням тваринного світу, довжина 100-300 мм, оптимальний варіант руків’я – зручне у будь-якому хваті, кріплення йде вздовж від п’ятки на довжину ножа, тому він більш практичний. Окрім того, майстер противник великих упорів – бувало візьмеш ніж, а в ньому півкіло заліза.

Усе має бути paціональним, нічого зайвого. Філософія проста - не треба нічого вигадувати в мистец­тві ножа, бо все вже вигадано декілька тисяч років тому. А брати та навчатися треба най­кращому. Тому й не дивно, шо для руків'я використовуються саме природні, перевірені часом матеріали - ріг сайгака, оленя, бивень моржа, кістка мамонта, сжат, слонова кістка, дерево (наприклад, олександрійський горіх). Але ідеаль­не руків’я - шкіряне, бо воно більш практичне для мислив­ця. Ріг завжди залишається декоративним, може заплямуватися кров’ю, поверхня ковзка, взимку холодна. В інших зброярів можна зустріти на руків’ї й бересту. Зовнішньо вона гарна, легка, та надто вже пориста, тому й непрактична: піт і бруд забивають пори і з часом ніж втрачає эовнішній вигляд. „Усі дерев'яні руків'я покриваю пише бджолиним воском зі скипидаром. Лак – це варварство”.

А ще Юрій Кульбіда лю­бить вчитися, отож і використовує традиції та майстерність інших: В'ячеслава Басова, Леоніда Архангельського, Богдана Попова, Ігоря Дещенко... Співробітничає з Олександром Ходаковським, Яном Погоржельським щодо заготовок дамаску (сирцю), бо на жаль, із технічних при­чин не має змоги встановити молот. Наразі наладив контакти з російськими ковалями з Ворсми, Нижегородської області. „Вони надсилають мені сирець, який я опра­цьовую, проковую сам. Там досить цікавий малюнок, і мозаїчний, і плетений, і стан­дартний, добра якість мета­лу. Твердість тим вище, чим більше слоїв. У моїх ножах десь 60-62 HRC”, - ділиться пан Юрій.

Взагалі на Україні пра­цюють близько 20 майстрів-зброярів. Створена Спілка зброярів України. Та свого часу, щоб першим отрима­ти дозвіл, пану Юрію дове­лося довгі 6 років перекону­вати „систему”. Тим більш приємно казати про зміни на краще, хоча поняття „холод­ка зброя” залишилося, ад­же тільки фахівці можуть ви­явити межу між звичайною зброєю та „холодною”. За статистикою, 97% вбивств у нашій країні трапляються са­ме звичайним кухонним но­жем, все залежить від людини.

Простий ніж "караміт" с найнебезпечнішою зброєю, коли людина знає певні прийоми рукопашного бою. Але ж це ніж для відкривання кар­тонних ящиків. У наш час ма­сового захоплення східни­ми единоборствами людину можна позбавити життя на­віть олівцем. В будь-якому випадку, якщо ви вирішили представити зброю на вис­тавці - висновок Державного науково-дослідного вкспертно-криміналістичного Цен­тру Міністерства ВСУ конче потрібен. Існуютъ і певні неуз­годженості між законами -наприклад, поняття "номерні мисливські ножі", які за висновком уже не належать до „холодної зброї”.

Бачимо цікавий ніж „Танто” - специфічний са­мурайський ніж, зробле­ний американцями на базі японського. Руків'я - червоне дерево мірбау, яке ще називають залізним. Мій власний виріб із нержавію­чої сталі, яка після доброго загартовування практично не іжавіє. Дивіться, ось такий кінець називається гільйотина. Адже Французька гільйо­тина має точнісінько цей кут нахилу та велику пробивну силу”, - розповідає хазяїн.

На краю стола примос­тилася дуже знайома зброя. Роздивившись, впізнаємо „металку”, а якщо зі знанням справи - туристичний ніж. Метальні ножі мають різні форми, але в бойових умо­вах цей ніж практично непри­датний, бо потребує відстані 3-4 метри, певної підготов­ки й положення. Американці мають спеціальне метальне знаряддя, що використо­вується у спецназі - болван­ка півметра довжиною, 2,5 см у діаметріі та заточення під голку. Вага - 2.00 кг.

Із метальної зброї є ще одна дуже небезпечна -японський „сурікен”. Ніж має лезо, а "сурікен" - 4-6-8 то­чок, отже використовується принцип пили: коли він по­чинає летіти та обертатися. додатковий удар на ураження забезпечений.

„Навчальних закладів зі зброярства не існує, - тур­бується Майстер. - Усе за­раз передається від батька до сина. Але в моєї справи є продовження - ось прийом­ний син, Олег Лесючевський, уже понад 11 років зай­мається зброєю. Здобув вищу освіту. Захоплюється єдиноборствами. Наразі ро­бить все зі мною на рівних. Значна частина ножів роби­лася саме його руками"...

Ми прощавалися і мірку­вали - Юрія Кульбіду до майстра-зброяра вів довгий шлях експериментальної праці та навчання, зернятко до зернятка накопичувався досвід, із коваля 6-го розряду, начальника транспортного цеху, з механіка формувалася творча особистість. Ось і зараз він не вміє працювати за ескізами по металу – бо „малюєш ніж красенем, а починаєш робити – слухаєш метал та серце...”

Багата Україна майстрами, тільки дай їм Боже залишити після себе бодай одного учня, щоб жила справа.